Нíкополь — місто на півдні Україні розташоване за 48 км від Запоріжжя і за 4,5 км від ворога. Навпроти Нікополя, через річку Дніпро, розташовані Енергодар і Кам'янка-Дніпровська, — тимчасово захоплені росіянами. Окупанти ледь не щоденно гатять по Нікополю дронами і з різноманітної артилерії. Та попри щоденні загрози це місто — сповнене сил і любові від місцевих мешканців, які залишаються у рідному місті, на своїй землі: вирощують овочі та фрукти, підтримують чистоту та продовжують працювати. Британсько-українська благодійна організація Insulate Ukraine регулярно допомагає містянам, чиї домівки постраждали від обстрілів. Волонтери безкоштовно міняють пошкоджені вікна на ті, що не б’ються та утримують тепло у помешканнях, з використанням переробленого пластику. З початку повномасштабного вторгення вони замінили понад 5 тисяч вікон не лише у приватних будинках, а й у комунальних установах.
Старший контролер КПП Чорнобильської АЕС Роман Горилик після 2 років російського полону. Його та інших 168 нацгвардійців, які охороняли ЧАЕС, росіяни вивезли з України через білорусь у березні 2022 р. Досі в полоні 89 з них.
Після кожного обміну полоненими - Україна чує історії українських захисників, які пройшли пекло. Історія Олександра ще одне підтвердження, що росіяни не люди. Захисник Чернігівщини з перших днів повномасштабки пішов воювати, був майже у повному оточенні, а також пожертував собою, аби побратими змогли зайняти більш вигідні позиції.
Олександра Антоненка хотіли завербувати росіяни, постійно возили його на розстріли, щоб став на їхній бік. У полоні він пережив сучасний голодомор та познайомився з ще одним героєм наших відео - Олексієм Анулею.
На початку березня вийшла ця пісня, написана новими військовими про нових військових. Її почув ще один новий військовий – фотограф і мандрівник Антон Шевельов. І так надихнувся, що вирішив створити відео з фото і відео з власного архіву, назбираного за роки великої війни. Те, що вийшло, ви й можете зараз побачити тут.
Я виграла 4 тижні життя під обстрілами та ганебно програла бій з термосом з окропом, тому - в Києві, наказана за погану поведінку, тепер мені лишилося стрибати на одній нозі якийсь час, але то недовго, обіцяю.
Це довгий допис рефлексіїї та вдячності, як завжди - по пунктах:)
***
ЯК ДОБРЕ ЖИЛИ ЛЮДИ
Які на Вовчанщині охайні подвір'я, дивовижні соснові ліса, потужна спільнота.
Як важко спостерігати за тим, як догоряє колись щасливе подвір'я у Вільчі, як вкривається попелом маленький городик, сарайчик, кущ троянд.
Інколи люди не знають про те, що їх будинок згорів - евакуація на харківщині досить ефективна, майже всі виїхали з сірих зон організованно та швидко.
І ти шукаєш їхню собаку, присилаєш відео подвір'я, а у відповідь - дзвінок.
І на тому кінці слухавки різнобарвне життя. Сльози, щастя, що собака жива, вдячність та знов сльози.
"А ви не бачили, там теплиця, я троянди там саджала, вона теж вже згоріла?"
***
Про прив'язаних тварин.
Вони дійсно є та були. І це припиниться тільки тоді, коли з'явиться юридична відповідальність за тварину, як за дитину, а не за майно. Коли лишити тварину зачиненою у вол'єрі буде дорівнюватися "залишанню в небезпеці".
АЛЕ.
Переважна більшість людей мають свої історіїї - хтось загинув та був поранений. В когось загинула родина. Когось вивезли примусово. Хтось виїхав в аптеку та не зміг заїхати. Це масса людських трагедій, поламаного життя, панічних заявок на порятунок та евакуацію.
І цих людей була більшість.
Були ті, хто забирав сусідських.
Хто не виїхали тому, що не було куди з тваринами.
Хто рятував сам з попелу.
Хто ставав перед нами на коліна посередь траси - "нас вивозять, благаю, заберіть, я тільки влаштуюсь, відразу заберу їх".
В кожному селі був той, хто ходив та відв'язував.
Або місцевий, або військовий.
Людей, що не лишили тварин і зробили все для їхнього порятунку - більше тих, хто кинув.
Ми в команді нікого не хейтимо з цього приводу, це принципова позиція - нам важливо отримувати такі заявки, знати про них.
ВСТИГНУТИ.
Коментарі під дописами про порятунок просто лишають надіїї.
А живі люди в офлайні - ні.
І я вірю в них більше, ніж коли-небудь.
І ви вірте.
***
Часто думаю про грань між піаром та розповіддю про свою роботу.
Ми стали робити відео - на основі наших технічних відеопоміток - де та яку тварину взяли, щоб не забути, щоб відшукати родину або зрозуміти долю тварини - до та після.
З'ясувалося, що ця частина дається мені найважче.
Що комфортніше за все я почуваюся в системній роботі з фондами, а не в пабліку або в тік-тоці.
З одного боку, бачити та доносити це все - важливо.
З іншого - ми наче перетворюємося на героїв кіно, і потім життя перетворюється на крайнощі:
від "О, ви 12 вартових, класс!" на блокпостах - до "та все це постановка, для лайків та донатів, жоден алабай не піде сам по собі на повідку, не видумуйте".
Відстань від народного обожнювання до народного гніву за будь що - настільки коротка, що я вирішила просто прислухатися до себе - по відчуттях, шлях публічності не наш, будемо налаштовувати роботу так, щоб вона була рівномірна та спокійна.
Люди з моєї команди. Андрійчик, наш зовсім новенький хлопець-рятувальник. Йому 21 рік, але він був з нами і у Вовчанську (хоча я довго відмовлялася брати його з собою), жодного разу не схибив.
Христина, яка отримала поранення у Вовчанську та жодного разу нікому не понила.
Просто посміхалася та записувала нам голосові з дому - "ну як ви там? Я не можу дивитися ваші відео, готова пристрибати на одній нозі!"
Степан Цип'ящук, який примчався не вагаючись, підмінити Христину та просто зараз - досі від нашої команди працює у Вовчанську разом з Русланом з Порятунку.
Без страху, без сумнівів, без жодної скарги.
Марина, ніжна редакторка путівників, Maryna Libkina, яка раніше боялася собак, вчора вночі, в палаючій посадці ловила величезного пса, який вистрибнув через вікно, і її окрик А НУ ВСПОКОЙСЯ ГІМНЮК ШВИДКО! - досі в моїх вухах:)
Але він вспокоївся та їхав на її руках, а вона вдвічі менша за нього.
Павліна Гарасим, наша львівська лікарка, бойова подруга, рятувальниця всіх покинутих котів - приїхала сама, не питаючи, просто приїхала, щоб бути поруч та їздити з нами хоч в Вовчанськ хоч в Бєлгород, якщо знадобиться.
Лала, та сядь вже під паркан, там дрон! Ні, Лала, лягай, він зі скидом!!!
Дівчата-німкені, Джоанна та Мічі, що долучилися до нас на кілька днів і абсолютно спокійно віднеслися до того, що їх життя змінилося назавжди. Що водити треба швидше, бігти скорше, бокси діставати на літу, собак будь якої поведінки брати голими руками і теж швидко, тому що.
Наші лікарі Ярік та Оленка, які теж відклали всі свої справи, щоб допомогати в клініці Порятунку, ця допомога була безцінна, і для мене зокрема - я відчула себе (нарешті!) дійсно серцем свого фонду, а не самостійної одиницею, яка робить все та одночасно сама.
Хлопці з нами виживали, чесно кажучи, не всі.
Комусь було незрозуміло, комусь просто по-чесному страшно і вони про це говорили, але команда у нас була переважно дівчача, це факт.
***
ЛЮДИ НА ВІДСТАНІ.
Не було дня, щоб мені не писала Yuliia Savostina, пропонуючи будь що для полегшення життя, навіть пошукати речі хххххс.
Моя Валерія Дзюба витримала всі мої термінові прохання - від броників негайно до "можна мені косметолога, бо щось з лицем?", коли мене вкусила собака за щоку.
Не знаю, чому я в той момент схопилася за косметолога, не питайте)))
Нормальна б людина шукала лікаря, але лікар теж був, і теж завдяки Лері.
Друзі, рідні, знайомі - висилали нам необхідне, писали тепле, обіймали та підтримували, ми це відчували. Дякую.
***
МЕРЕЖА ЛЮДЕЙ
Те, що врятує цей світ, врешті решт, - це побудова мережі своїх людей на цінностях та любові.
В будь якому порятунку ви бачите всього лише декількох людей, які руками вивозять тварин.
Чи вартує життя людини життя тварини? Чи не шкода віддавати життя за собаку чи кота? Якщо подумати, то наче шкода, але якщо людина рятує тисячі тварин, то все воно того вартує.
Звісно, це суб'єктивно, але я з тим згодна. Єдине, що має сенс - це продовження життя.
рятувати його, народжувати його, прославляти та жити його:)
***
ВІЙСЬКОВІ.
Спочатку вони називали нас йобнутими та гнали геть.
Потім почали тихенько допомогати та лишати заявки, прикривати собак поблизу позицій та ховати котів в диван, щоб ми змогли забрати.
Ми не чипали їх та не залучали до наших порятунків, щоб не наражати на небезпеку.
Де могли, вони тихенько підключалися самі.
Навіть годували наших корів, щоб ті дочекалися, поки ми приїдемо з причепом.
Одного разу, в нічному лісі на нашій перевалочній базі, військовий капелан вдягнув на мене свою куртку, мого любимого розміру, десять іксів-ель.
Я буду носити її, Богданчик, я все пам'ятаю та дякую.
А, і головне.
Поки є вся наша потужна спільнота схожих людей, нас неможливо перемогти жодним способом.
Від хімічних снарядів, які скидають на позиції українських військових армійці РФ, починається сильний задушливий кашель, сльозотеча, а ще може втрачатись координація. І мета таких атак – розслабити та знесилити українських військових, аби ті не могли чинити опір під час захоплення їхніх позицій. Про це Радіо Свобода розповів Іван Мужнюк, в минулому парамедик, а нині інструктор майбутніх офіцерів ДШВ та морської піхоти з Одеси. Чоловік на фронті майже 10 років: за цей час пройшов шлях добровольчого батальйону, служби в морській піхоті, а ще – місяць полону під час боїв за Миколаївщину у березні 2022.
Наймасштабніший теракт, військовий злочин російських окупантів та техногенна катастрофа — відбулася рівно рік тому. У ніч на 6 червня росіяни зсередини підірвали греблю Каховської ГЕС, спричинивши затоплення 80 населених пунктів та трагедію для тисяч українських родин.
Фільм «Спротив та Єдність. Письменники пояснюють, як не втратити майбутнє». Серед експертів, які долучилися до знімань - письменники, філософи, митці: Володимир Єрмоленко, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Михед, Ірина Цілик, Артем Чех.
Густий вербовий ліс на місці колишнього Каховського водосховища. Спустошені колодязі сіл, що колись стояли на березі цієї водойми та живились від його прісної води. Зруйновані будинки у селах і містах, які й рік потому неможливо відновити. Такі наслідки трагедії, що відбулась в Україні рік тому – руйнування греблі Каховської ГЕС. Тоді за кілька днів, через пошкоджену дамбу вилилось понад 12 кубічних кілометрів прісної води. Вони обрушилися на території, що були розташовані нижче за течією від греблі: як наслідок затопило понад 80 населених пунктів, загинули тисячі тварин та рослин. Людські жертви і досі ніхто не може порахувати, бо нічого достеменно не відомо про жертв на лівому окупованому березі. Україна звинувачує у підриві греблі Каховської ГЕС Росію. Кремль назвав руйнування – «навмисною диверсією» з боку Києва.
З моменту підриву греблі Каховської ГЕС російськими військовими минув рік. Окрім жертв серед цивільного населення, масштабних руйнувань інфраструктури та мільярдних збитків, цей воєнний злочин призвів до обміління Каховського водосховища. Значні ділянки суходолу, які раніше були сховані під водою, тепер заростають деревами та іншою рослинністю. Такі зміни позначились і на ході бойових дій, що попри підрив греблі не припиняються на цій ділянці фронту. Ускладнює ситуацію також близькість до Запорізької АЕС, яку в 2022 році окупувала російська армія. Оборону тут тримають українські прикордонники. Як ускладнив їхню роботу підрив ГЕС, чим зараз б’ють по передових позиціях росіян і що фіксують на території атомної електростанції безпілотники ДПСУ – дивіться в матеріалі.
Документальний проєкт “Велика вода” створений до річниці підриву греблі Каховської ГЕС. ЇЇ знищення розслідує найбільша слідча група в Україні. Щоб довести злочин росіян проти довкілля працівники державної екологічної служби щодня збирають зразки ґрунту та води. Іноді їм потрібно працювати біля ріки, куди може дістати російський снайпер з окупованого лівобережжя. Екологи працюють під обстрілами у пошкодженому авіабомбою приміщенні. Там роблять лабораторні дослідження. Це фільм про те, як розслідувати злочин, коли ти сам – потерпілий і коли повний масштаб наслідків катастрофи стане зрозумілими лише через роки. Автори: Анна Цигима, Ганна Мамонова, Лабораторія журналістики суспільного інтересу
У новому документальному фільмі Акім Галімов розбиває всі фейки та історичні міфи про території Донбасу, якими росія користується у війні проти України. Чий насправді Донбас? Хто першим заселяв ці території? Як так сталося, що Донецьк і Луганськ заснували британці, а одними з найбільших інвесторів цього краю були бельгійці? І яким насправді є український вклад у розвиток цього регіону? І зрештою – на які злочини пішов кремль задля знищення корінного населення Донбасу? Цей матеріал підготовлено в рамках «Всеохопної інформаційно-просвітницької кампанії з протидії дезінформації», що впроваджується 1+1 Media та smart Angel у співпраці з експертними організаціями за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю редакції програми і не обов’язково відображає позицію ЄС. Проект створено у співпраці з «European union in Ukraine». Факти, викладені у фільмі, були перевірені благодійною організацією «VoxUkraine» в рамках незалежного фактчекінгового проєкту «VoxCheck».
Лелеки Грицько та Одарка стали популярнити завдяки онлайн трансляції на YouTube. Репортери УП побували в гостях у зіркових лелек на березі річки Удай, де повірили у переселення душ, розгледіли схожість росіян з комарами та знайшли червонокнижну дику орхідею.
Ворог намагається нищити все живе. Саме тому ми намагаємося врятувати кожне Життя … В цій поїздці разом із «12 Вартових» нас вдалося евакуювати 22 собак, 3 котів, 4 кошенят, 1 козеня та 1 квітку. Хай Життя переможе все !
В усіх регіонах України, які були під окупацією, російські військові вчиняли сексуальне насилля. І хоч офіційно відомо про близько таких 300 випадків, справжній масштаб злочину може бути значно більшим. У документальному фільмі-розслідуванні «Він прийшов знову» журналісти Kyiv Independent розповідають історії двох жінок, які постраждали від згвалтування в березні 2022-го. А також — ідентифікують їхніх кривдників, які, імовірно, не понесли покарання за скоєні воєнні злочини.
"Легіони світла" - це шостий документальний фільм циклу "Воєнна розвідка України" створений Артемом Шевченком за підтримки Міністерства культури і політики України у співпраці із Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України. Його присвячено іноземним громадянам, воїнам-добровольцям Міжнародного легіону, які воюють у складі ГУР МО проти російських загарбників з самого початку повномаштабного вторгнення 2022 року.
Анатолій Петльований воює на Донеччині як командир бойової машини БМ-21 ”Град” у складі 81-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ. Насправді 49-річний Анатолій міг би не поспішати на фронт — він батько п’ятьох дітей, троє з яких — неповнолітні. Але він каже, що має бути прикладом для дітей, а отже, не час відсиджуватися вдома. Повна стаття за посиланням.
Мені надзвичайно подобалася моя робота. Але я не зміг би сидіти вдома. Мене так це мучило: тут, на сході, відбуваються події історичного масштабу! Ми нарешті маємо шанс перестати бути закомплексованими жертвами. І перейти до психології переможців, борців. Це дуже важлива трансформація, до якої бути залученим — справжня честь.
Психологічно переломний момент настав тоді, коли ми перестали потерпати від того, що нас постійно знищують в окопах. Ми переламали ситуацію і самі стали мисливцями. За чотири місяці ми знищили окупантів і їхньої техніки більше, ніж коли були стрілецькою ротою.
Так про роботу свого підрозділу розповідає старший лейтенант Геннадій Левітас, командир роти ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБАК) “Вершники” 112-ї бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України. Почитати статтю можна тут.
Тисячі українських військовослужбовців перебувають у російському полоні. Серед них і морські піхотинці 36-ї окремої бригади ЗСУ, які боронили Маріуполь на початку повномасштабного вторгнення, де й потрапили в полон. Понад два роки у неволі. Родини бійців не знають деталей про своїх рідних, однак, постійно організовують акції на підтримку військовополонених, аби наблизити їхнє звільнення.
Наприкінці травня у прокат виходить фільм Вторгнення. Операція Дунай. Він про повномасштабне вторгнення. У 1968, у Чехословаччину. Творці фільму побачили багато паралелей між тодішніми подіями і нинішніми.
Четверо російських військовополонених з Харківського напрямку. Три останні місця ракетно-бомбових російських ударів по Харкову. Ми показали ворогам їхні «військові цілі», по яких вони так людожерськи гатять: гіпермаркет, друкарня, інститут. Чи почули ми від окупантів бодай щось нове? Чи повірить глядач у їхнє каяття?
Півроку тому я ділилась тут звісткою про загибель мого співробітника та бувшого студента. А сьогодні побачила скріни поста його дружини до річниці їх весілля. Нагортаються сльози від її світлин та слів. Я Влада по суті не знала, у нього нічого не викладала, так, у коридорах бачила завжди усміхненого і швидкого. Він майже відразу пішов захищатит батьківщину з своїм другом. Друг загинув минулого літа. Війна забирає у нас найкращих. Вічна пам'ять героям.
це явно не те, що я мріяла поширювати. тим паче в інтернеті. враховуючи ще й те, що ніколи особливо не любила ділитися особистим життям. але як мені писали дехто з вас (одна людина написала, а можливо мільйони подумали – принаймні я в це хочу вірити, що мільйони так думають – "дякую, що ділишся, це має бачити весь світ"). напевно, це так, не можу не погодитись. відтепер це моя місія розказати всьому світу про наш всесвіт @voronin_w
Я мала абсолютно чітке уявлення як це все має відбутися:
▫️в яку дату буде ця зйомка – в день нашої річниці;
▫️в якому місці це буде проходити – на локації одного з прильотів нашого міста (точку не здам; місцеві - маєте орієнтуватись), куди було влучання в день поїздки до Влада ближче до лінії фронту. (не просто розвалена і всіма забута будівля, розумієте?)
▫️в якій годині ми розпочнемо – на заході сонця: тому що в паралельній реальності ми би знімали ранок наречених на світанку, в цій же реальності захід сонця символізує кінець історії...
▫️в чому буду вбрана я – у білій легкій сукні, максимально схожій на мою весільну;
▫️в чому буде вбраний Він – у кітелі з шевронами, а потім весільному піджаку, який і досі з біркою;
▫️я знала, кому я все вищезазначене, всі мої ідеї, думки, емоції довірю – @kossoll (зараз би Влад десь пригав би мені над вухом і кричав "Костяяя! Тільки Костя!!! Давай бронюємо його вже");
▫️я точно знала, що перед зйомкою я поїду до Влада, але я НЕ знала, що прокинувшись вранці цього року я матиму схожі відчуття і переживання, що і минулого.
Я не знала, що цього року вже Я привезу весільний букет тобі, а не ти мені... Я не знала, що я викличу таксі і мене буде везти до тебе військовий! (яка вірогідність взагалі, що хтось по формі мав підвозити саме мене!?) Я не знала, що більше не буде жодних спільних фото. Я не знала, що бенгальські вогники, які я купляла торік на церемонію, я запалю на місці твого вічного спочинку. Я не знала, що в цей день я буду вертатись додому сама. Я не знала, що я отримаю знімки, а там буде папка під назвою "Віка 25.05", а не "Віка+Влад 25.05"
Нíкополь — місто на півдні Україні розташоване за 48 км від Запоріжжя і за 4,5 км від ворога. Навпроти Нікополя, через річку Дніпро, розташовані Енергодар і Кам'янка-Дніпровська, — тимчасово захоплені росіянами. Окупанти ледь не щоденно гатять по Нікополю дронами і з різноманітної артилерії. Та попри щоденні загрози це місто — сповнене сил і любові від місцевих мешканців, які залишаються у рідному місті, на своїй землі: вирощують овочі та фрукти, підтримують чистоту та продовжують працювати. Британсько-українська благодійна організація Insulate Ukraine регулярно допомагає містянам, чиї домівки постраждали від обстрілів. Волонтери безкоштовно міняють пошкоджені вікна на ті, що не б’ються та утримують тепло у помешканнях, з використанням переробленого пластику. З початку повномасштабного вторгення вони замінили понад 5 тисяч вікон не лише у приватних будинках, а й у комунальних установах.
Старший контролер КПП Чорнобильської АЕС Роман Горилик після 2 років російського полону. Його та інших 168 нацгвардійців, які охороняли ЧАЕС, росіяни вивезли з України через білорусь у березні 2022 р. Досі в полоні 89 з них.
Після кожного обміну полоненими - Україна чує історії українських захисників, які пройшли пекло. Історія Олександра ще одне підтвердження, що росіяни не люди. Захисник Чернігівщини з перших днів повномасштабки пішов воювати, був майже у повному оточенні, а також пожертував собою, аби побратими змогли зайняти більш вигідні позиції.
Олександра Антоненка хотіли завербувати росіяни, постійно возили його на розстріли, щоб став на їхній бік. У полоні він пережив сучасний голодомор та познайомився з ще одним героєм наших відео - Олексієм Анулею.
На початку березня вийшла ця пісня, написана новими військовими про нових військових. Її почув ще один новий військовий – фотограф і мандрівник Антон Шевельов. І так надихнувся, що вирішив створити відео з фото і відео з власного архіву, назбираного за роки великої війни. Те, що вийшло, ви й можете зараз побачити тут.
Lala Tarapakina зараз тут: Чудеса Вовчанського району.
Після Вовчанську
Я виграла 4 тижні життя під обстрілами та ганебно програла бій з термосом з окропом, тому - в Києві, наказана за погану поведінку, тепер мені лишилося стрибати на одній нозі якийсь час, але то недовго, обіцяю.
Це довгий допис рефлексіїї та вдячності, як завжди - по пунктах:)
***
ЯК ДОБРЕ ЖИЛИ ЛЮДИ
Які на Вовчанщині охайні подвір'я, дивовижні соснові ліса, потужна спільнота.
Як важко спостерігати за тим, як догоряє колись щасливе подвір'я у Вільчі, як вкривається попелом маленький городик, сарайчик, кущ троянд.
Інколи люди не знають про те, що їх будинок згорів - евакуація на харківщині досить ефективна, майже всі виїхали з сірих зон організованно та швидко.
І ти шукаєш їхню собаку, присилаєш відео подвір'я, а у відповідь - дзвінок.
І на тому кінці слухавки різнобарвне життя. Сльози, щастя, що собака жива, вдячність та знов сльози.
"А ви не бачили, там теплиця, я троянди там саджала, вона теж вже згоріла?"
***
Про прив'язаних тварин.
Вони дійсно є та були. І це припиниться тільки тоді, коли з'явиться юридична відповідальність за тварину, як за дитину, а не за майно. Коли лишити тварину зачиненою у вол'єрі буде дорівнюватися "залишанню в небезпеці".
АЛЕ.
Переважна більшість людей мають свої історіїї - хтось загинув та був поранений. В когось загинула родина. Когось вивезли примусово. Хтось виїхав в аптеку та не зміг заїхати. Це масса людських трагедій, поламаного життя, панічних заявок на порятунок та евакуацію.
І цих людей була більшість.
Були ті, хто забирав сусідських.
Хто не виїхали тому, що не було куди з тваринами.
Хто рятував сам з попелу.
Хто ставав перед нами на коліна посередь траси - "нас вивозять, благаю, заберіть, я тільки влаштуюсь, відразу заберу їх".
В кожному селі був той, хто ходив та відв'язував.
Або місцевий, або військовий.
Людей, що не лишили тварин і зробили все для їхнього порятунку - більше тих, хто кинув.
Ми в команді нікого не хейтимо з цього приводу, це принципова позиція - нам важливо отримувати такі заявки, знати про них.
ВСТИГНУТИ.
Коментарі під дописами про порятунок просто лишають надіїї.
А живі люди в офлайні - ні.
І я вірю в них більше, ніж коли-небудь.
І ви вірте.
***
Часто думаю про грань між піаром та розповіддю про свою роботу.
Ми стали робити відео - на основі наших технічних відеопоміток - де та яку тварину взяли, щоб не забути, щоб відшукати родину або зрозуміти долю тварини - до та після.
З'ясувалося, що ця частина дається мені найважче.
Що комфортніше за все я почуваюся в системній роботі з фондами, а не в пабліку або в тік-тоці.
З одного боку, бачити та доносити це все - важливо.
З іншого - ми наче перетворюємося на героїв кіно, і потім життя перетворюється на крайнощі:
від "О, ви 12 вартових, класс!" на блокпостах - до "та все це постановка, для лайків та донатів, жоден алабай не піде сам по собі на повідку, не видумуйте".
Відстань від народного обожнювання до народного гніву за будь що - настільки коротка, що я вирішила просто прислухатися до себе - по відчуттях, шлях публічності не наш, будемо налаштовувати роботу так, щоб вона була рівномірна та спокійна.
І господи, який же в мене противний голос:)
***
ЛЮДИ ПОРУЧ.
Дивували кожен день.
Команда Порятунок тварин Харків / Animal rescue Kharkiv, Ukraine в повному складі. Те, що вони роблять - вони роблять єдині в країні. Немає навіть близько аналогів.
Люди з моєї команди. Андрійчик, наш зовсім новенький хлопець-рятувальник. Йому 21 рік, але він був з нами і у Вовчанську (хоча я довго відмовлялася брати його з собою), жодного разу не схибив.
Христина, яка отримала поранення у Вовчанську та жодного разу нікому не понила.
Просто посміхалася та записувала нам голосові з дому - "ну як ви там? Я не можу дивитися ваші відео, готова пристрибати на одній нозі!"
Степан Цип'ящук, який примчався не вагаючись, підмінити Христину та просто зараз - досі від нашої команди працює у Вовчанську разом з Русланом з Порятунку.
Без страху, без сумнівів, без жодної скарги.
Марина, ніжна редакторка путівників, Maryna Libkina, яка раніше боялася собак, вчора вночі, в палаючій посадці ловила величезного пса, який вистрибнув через вікно, і її окрик А НУ ВСПОКОЙСЯ ГІМНЮК ШВИДКО! - досі в моїх вухах:)
Але він вспокоївся та їхав на її руках, а вона вдвічі менша за нього.
Павліна Гарасим, наша львівська лікарка, бойова подруга, рятувальниця всіх покинутих котів - приїхала сама, не питаючи, просто приїхала, щоб бути поруч та їздити з нами хоч в Вовчанськ хоч в Бєлгород, якщо знадобиться.
Лала, та сядь вже під паркан, там дрон! Ні, Лала, лягай, він зі скидом!!!
Дівчата-німкені, Джоанна та Мічі, що долучилися до нас на кілька днів і абсолютно спокійно віднеслися до того, що їх життя змінилося назавжди. Що водити треба швидше, бігти скорше, бокси діставати на літу, собак будь якої поведінки брати голими руками і теж швидко, тому що.
Наші лікарі Ярік та Оленка, які теж відклали всі свої справи, щоб допомогати в клініці Порятунку, ця допомога була безцінна, і для мене зокрема - я відчула себе (нарешті!) дійсно серцем свого фонду, а не самостійної одиницею, яка робить все та одночасно сама.
Хлопці з нами виживали, чесно кажучи, не всі.
Комусь було незрозуміло, комусь просто по-чесному страшно і вони про це говорили, але команда у нас була переважно дівчача, це факт.
***
ЛЮДИ НА ВІДСТАНІ.
Не було дня, щоб мені не писала Yuliia Savostina, пропонуючи будь що для полегшення життя, навіть пошукати речі хххххс.
Моя Валерія Дзюба витримала всі мої термінові прохання - від броників негайно до "можна мені косметолога, бо щось з лицем?", коли мене вкусила собака за щоку.
Не знаю, чому я в той момент схопилася за косметолога, не питайте)))
Нормальна б людина шукала лікаря, але лікар теж був, і теж завдяки Лері.
Друзі, рідні, знайомі - висилали нам необхідне, писали тепле, обіймали та підтримували, ми це відчували. Дякую.
***
МЕРЕЖА ЛЮДЕЙ
Те, що врятує цей світ, врешті решт, - це побудова мережі своїх людей на цінностях та любові.
В будь якому порятунку ви бачите всього лише декількох людей, які руками вивозять тварин.
Але людей в мережі більше.
Хтось рятує, хтось вивозить, хтось лікує, хтось прихищає, хтось донатить на це...
В принципі, це теж не так багато, але - ці відносини побудовані на близькості, і вони майже вічні. Як душа.
***
Чи було нам страшно?
Та ну звісно.
Особливо коли прилетіло в Харкові в Епіцентр. Тому що ми в той момент були у Вовчанську, і ми вижили, і так з 13 травня.
А хтось пішов в Епіцентр за шпалерами та загинув.
Смерть - така дивна річ, вона трапляється з тобою не тоді, коли ти цього очікуєш, а коли робить свій тихій вибір не на користь твого життя.
Наша Христина, Місце Під Сонцем, сказала якось:
Чи вартує життя людини життя тварини? Чи не шкода віддавати життя за собаку чи кота? Якщо подумати, то наче шкода, але якщо людина рятує тисячі тварин, то все воно того вартує.
Звісно, це суб'єктивно, але я з тим згодна. Єдине, що має сенс - це продовження життя.
рятувати його, народжувати його, прославляти та жити його:)
***
ВІЙСЬКОВІ.
Спочатку вони називали нас йобнутими та гнали геть.
Потім почали тихенько допомогати та лишати заявки, прикривати собак поблизу позицій та ховати котів в диван, щоб ми змогли забрати.
Ми не чипали їх та не залучали до наших порятунків, щоб не наражати на небезпеку.
Де могли, вони тихенько підключалися самі.
Навіть годували наших корів, щоб ті дочекалися, поки ми приїдемо з причепом.
Одного разу, в нічному лісі на нашій перевалочній базі, військовий капелан вдягнув на мене свою куртку, мого любимого розміру, десять іксів-ель.
Я буду носити її, Богданчик, я все пам'ятаю та дякую.
А, і головне.
Поки є вся наша потужна спільнота схожих людей, нас неможливо перемогти жодним способом.
Тому, тримаймося купки та множимо життя.
Наймасштабніший теракт, військовий злочин російських окупантів та техногенна катастрофа — відбулася рівно рік тому. У ніч на 6 червня росіяни зсередини підірвали греблю Каховської ГЕС, спричинивши затоплення 80 населених пунктів та трагедію для тисяч українських родин.
Фільм «Спротив та Єдність. Письменники пояснюють, як не втратити майбутнє». Серед експертів, які долучилися до знімань - письменники, філософи, митці: Володимир Єрмоленко, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Михед, Ірина Цілик, Артем Чех.
Yan Dobronosov
Рік тому після підриву ворогом Каховської ГЄС, Херсон вигляда ось так.
Документальний проєкт “Велика вода” створений до річниці підриву греблі Каховської ГЕС. ЇЇ знищення розслідує найбільша слідча група в Україні. Щоб довести злочин росіян проти довкілля працівники державної екологічної служби щодня збирають зразки ґрунту та води. Іноді їм потрібно працювати біля ріки, куди може дістати російський снайпер з окупованого лівобережжя. Екологи працюють під обстрілами у пошкодженому авіабомбою приміщенні. Там роблять лабораторні дослідження. Це фільм про те, як розслідувати злочин, коли ти сам – потерпілий і коли повний масштаб наслідків катастрофи стане зрозумілими лише через роки. Автори: Анна Цигима, Ганна Мамонова, Лабораторія журналістики суспільного інтересу
Буде тобі, враже, як "Богдана" скаже! 48 окрема артилерійська бригада.
Ворог намагається нищити все живе. Саме тому ми намагаємося врятувати кожне Життя … В цій поїздці разом із «12 Вартових» нас вдалося евакуювати 22 собак, 3 котів, 4 кошенят, 1 козеня та 1 квітку. Хай Життя переможе все !
В усіх регіонах України, які були під окупацією, російські військові вчиняли сексуальне насилля. І хоч офіційно відомо про близько таких 300 випадків, справжній масштаб злочину може бути значно більшим. У документальному фільмі-розслідуванні «Він прийшов знову» журналісти Kyiv Independent розповідають історії двох жінок, які постраждали від згвалтування в березні 2022-го. А також — ідентифікують їхніх кривдників, які, імовірно, не понесли покарання за скоєні воєнні злочини.
"Легіони світла" - це шостий документальний фільм циклу "Воєнна розвідка України" створений Артемом Шевченком за підтримки Міністерства культури і політики України у співпраці із Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України. Його присвячено іноземним громадянам, воїнам-добровольцям Міжнародного легіону, які воюють у складі ГУР МО проти російських загарбників з самого початку повномаштабного вторгнення 2022 року.
93-тя ОМБр Холодний Яр. Вогнева підготовка у нічний час доби.
Анатолій Петльований воює на Донеччині як командир бойової машини БМ-21 ”Град” у складі 81-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ. Насправді 49-річний Анатолій міг би не поспішати на фронт — він батько п’ятьох дітей, троє з яких — неповнолітні. Але він каже, що має бути прикладом для дітей, а отже, не час відсиджуватися вдома. Повна стаття за посиланням.
Мені надзвичайно подобалася моя робота. Але я не зміг би сидіти вдома. Мене так це мучило: тут, на сході, відбуваються події історичного масштабу! Ми нарешті маємо шанс перестати бути закомплексованими жертвами. І перейти до психології переможців, борців. Це дуже важлива трансформація, до якої бути залученим — справжня честь.
Психологічно переломний момент настав тоді, коли ми перестали потерпати від того, що нас постійно знищують в окопах. Ми переламали ситуацію і самі стали мисливцями. За чотири місяці ми знищили окупантів і їхньої техніки більше, ніж коли були стрілецькою ротою.
Так про роботу свого підрозділу розповідає старший лейтенант Геннадій Левітас, командир роти ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБАК) “Вершники” 112-ї бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України. Почитати статтю можна тут.
Півроку тому я ділилась тут звісткою про загибель мого співробітника та бувшого студента. А сьогодні побачила скріни поста його дружини до річниці їх весілля. Нагортаються сльози від її світлин та слів. Я Влада по суті не знала, у нього нічого не викладала, так, у коридорах бачила завжди усміхненого і швидкого. Він майже відразу пішов захищатит батьківщину з своїм другом. Друг загинув минулого літа. Війна забирає у нас найкращих. Вічна пам'ять героям.
vii.voronina тільки ти і я. тільки я...
це явно не те, що я мріяла поширювати. тим паче в інтернеті. враховуючи ще й те, що ніколи особливо не любила ділитися особистим життям. але як мені писали дехто з вас (одна людина написала, а можливо мільйони подумали – принаймні я в це хочу вірити, що мільйони так думають – "дякую, що ділишся, це має бачити весь світ"). напевно, це так, не можу не погодитись. відтепер це моя місія розказати всьому світу про наш всесвіт @voronin_w
Я мала абсолютно чітке уявлення як це все має відбутися:
▫️в яку дату буде ця зйомка – в день нашої річниці;
▫️в якому місці це буде проходити – на локації одного з прильотів нашого міста (точку не здам; місцеві - маєте орієнтуватись), куди було влучання в день поїздки до Влада ближче до лінії фронту. (не просто розвалена і всіма забута будівля, розумієте?)
▫️в якій годині ми розпочнемо – на заході сонця: тому що в паралельній реальності ми би знімали ранок наречених на світанку, в цій же реальності захід сонця символізує кінець історії...
▫️в чому буду вбрана я – у білій легкій сукні, максимально схожій на мою весільну;
▫️в чому буде вбраний Він – у кітелі з шевронами, а потім весільному піджаку, який і досі з біркою;
▫️я знала, кому я все вищезазначене, всі мої ідеї, думки, емоції довірю – @kossoll (зараз би Влад десь пригав би мені над вухом і кричав "Костяяя! Тільки Костя!!! Давай бронюємо його вже");
▫️я точно знала, що перед зйомкою я поїду до Влада, але я НЕ знала, що прокинувшись вранці цього року я матиму схожі відчуття і переживання, що і минулого.
Я не знала, що цього року вже Я привезу весільний букет тобі, а не ти мені... Я не знала, що я викличу таксі і мене буде везти до тебе військовий! (яка вірогідність взагалі, що хтось по формі мав підвозити саме мене!?) Я не знала, що більше не буде жодних спільних фото. Я не знала, що бенгальські вогники, які я купляла торік на церемонію, я запалю на місці твого вічного спочинку. Я не знала, що в цей день я буду вертатись додому сама. Я не знала, що я отримаю знімки, а там буде папка під назвою "Віка 25.05", а не "Віка+Влад 25.05"
Я не знала.
Я. Нічого. Не. Знала.