З’їздили на покровський напрямок та поспілкувались із хлопцями з екіпажу БпЛА “Фурія” 68 ОЄБр ім. Олекси Довбуша, зокрема із командиром екіпажу “Абатом”. З цього відео ви дізнаєтесь:
Що відбувається на покровському напрямку?
Навіщо росіянам Покровськ?
Як виглядає український БПЛА “Фурія”?
Скільки ще ми зможемо втримувати Донецьку область?
Чи здатні ми зараз на контрнаступ?
Чому ми втратили Очеретине?
Чому нам важко конкурувати із “Суперкамами” та “Орланами”?
Коли буде битва за Покровськ і чи буде вона взагалі?
Сьогодні - друга річниці виходу захисників Маріуполя з «Азовсталі». 86 днів героїчної оборони Маріуполя та більше ніж два роки у полоні росіян. Вони пройшли пекло у Маріуполі, потім в Оленівці й зараз продовжують боротьбу у полоні. Понад 1900 військових з Азовсталі все ще знаходяться у неволі.
Берег колишнього Каховського водосховища вкритий мушлями, а з висохлого ґрунту проросла біла верба. Еколог Вадим Манюк розповідає, за майже рік після підриву росіянами Каховської ГЕС на 150 тисячах гектарів штучно створеної водойми нині густий ліс. Флора різноманітна: більшу територію займає верба заввишки 2,5-3 метри, водяний щавель та західний каркас. З часом, каже Вадим Манюк, кількість цих дерев та рослин зменшиться, також засіються нові види: в’яз та навіть дуб звичайний. Детальніше—у матеріалі Суспільного.
Кулеметники одного з батальйонів 58 окремої мотопіхотної бригади у вільний між бойовими завданнями час посадили городину та завели живність. Це дозволяє бійцям трохи відволіктись від окопних буднів та слугує своєрідним психологічним розвантаженням.
Кажуть, що обіцянками не наїсися. Але так говорять тільки ті, хто не вміє їх готувати. На кухні пропаганди в росії працюють кращі кулінари, які точно знають, що треба пересічному росіянину. Згадати діда, який "воював за перемогу", організувати кілька військових парадів, створити образ страшного ворога — і середньостатистичний житель росії вже готовий воювати та вбивати.
«Краплинка кожного з нас залишилась в «Азовсталі» — Андрій «Джуліан» Міхільов. Військовослужбовець, офіцер 12-ї бригади НГУ «Азов» розповідає про початок війни в Донецьку, переведення до Маріуполя, знайомство з майбутньою дружиною, плани звільнитися з військової служби, які обірвало повномасштабне вторгнення, евакуацію рідних на «Азовсталь», маріупольський драмтеатр, бої в місті та поранення. Його чотирирічний син навчився писати в бункері під час бомбардувань російської авіації. А в травні 2022-го з металургійного комбінату вийшли спочатку цивільні, серед яких були його дружина із сином, а згодом оборонці, зокрема й Андрій. Після повернення з полону «Джуліан» залишився служити в «Азові».
«Вперше в історії Збройних сил», - саме так описують операцію військові, які брали участь у форсуванні Дніпра і висадці на Лівий берег на Херсонщині. Окрім висадки десанту морпіхам 503 батальйону вдалося декілька раз переправити техніку. Перший репортаж про оборону Лівобережжя, про щоденну битву за Кринки з перших вуст та з унікальними кадрами.
Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.
Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.
25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.
А ще я не дивлюся телевізор.
Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.
Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.
Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.
Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.
Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.
Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.
Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.
У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.
Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча. Логіст не здійснює подвиг, коли видає за накладною майно. Діловод не схожий на Тоні Старка в момент заповнення чергового журналу. І від їхніх історій журналісти звикли відмахуватись.
Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп'ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить.
Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення "працювати в армії". Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус.
Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п'єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд.
Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.
Ще донедавна слово «мольфар» означало чаклуна, який вміє передбачати майбутнє. Утім, зараз воно отримало ще одне значення. Нині MOLFAR – одна із найбільших українських OSINT-спільнот, які займаються розвідкою із відкритих джерел. Під час повномасштабної війни фахівці цієї аґенції допомагають ідентифікувати воєнних злочинців та спростовувати російські фейки. Наприклад, це вони встановили виконавців ракетного удару по Кременчуку та Дніпру, а також те, що до примусової депортації українських дітей причетна російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова. Про це журналістка «Української правди» Софія Середа поговорила з керівником OSINT-аґенції @molfar_global Артемом Старосєком у проєкті «Вечір Середи».
комік Фелікс Редька + історичний мотиватор Євген Мурза легко та невимушено спілкуються про минуле в авторському подкасті "комік+історик". в цьому випуску разом з українським педагогом, істориком і військовослужбовцем Владиславом «Доцентом» Дутчаком обговорюємо історію бригади «Азов».
23 травня – День морської піхоти України. 47-річний Олександр Бондаренко із Черкащини в морській піхоті – з 2016 року. Нагороджений орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів і 11 медалями. Інтерв’ю з Олександром Бондаренком про оборону Маріуполя та про те, як йому вдалося вийти живим із табору для військовополонених в Оленівці.
Спеціально до Дня Героїв, Головне управління розвідки Міністерства оборони презентувало документальний фільм. Українські військові, історики, та ексклюзивно очільник Воєнної розвідки України – Кирило Буданов, розповідають про історію нашого спротиву московській орді. Попри те, що протягом століть і до сьогодення наші вороги намагалися нівелювати ідею про українську націю воїнів та героїв, наші співвітчизники чинили відчайдушний спротив росіянам та виборювали незалежність. Російські окупанти завжди хотіли бачити нас слухняними і покірними, не здатними до боротьби. Зрештою, деякі українці майже в це повірили. Так, ми завжди прагнули миру і спокою, хотіли будувати, а не руйнувати. Але ми також прагнули дещо більшого — прагнули свободи. Також у фільмі є розповіді про маловідомі сторінки з героїчної історії України.
Харківщина. Наші екстрені служби, як завжди, перші на місцях обстрілів. ДСНС борються з масштабною пожежею, разом з поліцією рятують потерпілих. Внаслідок сьогоднішніх ударів станом на цю хвилину загинуло 7 та постраждало 17 осіб. Дякую кожному, хто допомагає людям, приборкує полумʼя, фіксує чергові воєнні злочини росії. Вдячний нашим Героям за стійкість у протистоянні підступному ворогу
Оксана Забужко.Уточню, щоб за шоком і гнівом не пройшло повз увагу: Фактор-друк розбомбили рівно за тиждень до Книжкового Арсеналу - якраз, цебто, коли там спішно додруковувалися десятки видавничих новинок, як звичайно "під Арсенал".
Розбомбили прицільно, щоб цих книжок не було; щоб книжкових ярмарків у нас не було, і взагалі щоб ринку української книжки не було - чверть століття їм вдавалось його тлумити іншими методами, тепер, коли він таки почав спинатись на нозі, в хід пішли бомби й ракети. І все для того, щоб ми й далі читали російське. Таке-от "прінуждєніє к Булґакову".
Мої глибокі співчуття родинам загиблих і видавництву Vivat (хто не в курсі - друкарня належить їм). Пішла замовляти у них книжки. І вас закликаю зробити те саме - це той випадок, коли читацька підтримка значить куди більше, ніж сама тільки компенсація збитків.
Із днем повелителів трьох стихій — Днем морської піхоти України!
Недарма знак на береті морського піхотинця — це поєднання меча, якоря та крил. Він символізує роботу на морі, суходолі та в повітрі. Портрети морських піхотинців зроблені під час зйомок нашого мультимедійного проєкту «Підрозділи перемоги». Тут вони в касках і капелюхах, але це точно ті люди, які в бою заслужили право на носіння берета кольору морської хвилі.
"Я — морський піхотинець". Дивіться фільм СтратКому про бої, особливості та мотивацію Морської піхоти України. Еліти українського війська, яка брала участь у найважчих битвах цієї війни — від Маріуполя до Кринок. "Де б ми не були й хто б перед нами не стояв".
Росіяни активно будують в Маріуполі нові житлові комплекси, а рієлтори намагаються продати зруйновані війною будинки. Як росіяни заселяють Маріуполь? І що станеться з квартирами місцевих? Це відео надане DW німецько-французьким телеканалом ARTE @arte TRACKS.
Заб’ють за гаражами художниць, доведуть до самогубства поетів, згноять у таборах журналістів та істориків, розстріляють священників, а музикантів змусять співати їхні пісні.
Потім вони відкриють кінотеатри, літературні школи і консерваторії. Ти будеш дивитись кіно в кінотеатрі імені Пушкіна, вчитись в консерваторії імені Глінки і слухати оперу в театрі імені Маяковського.
А ще вони завалять твої книгарні і музичні магазини своєю продукцією. Ти й не помітиш, як в тебе на книжковій поличці з’явиться «Золотая серия русской класики», а улюбленою музичною групою стане «Алиса», яка буде розривати колонки піснею про «Небо славян».
Ти будеш дивитись «Грозовые ворота» і "9 роту", ненавидіти «чеченів» і думати, що наші ніколи таке не знімуть.
Одного разу ти будеш в Києві і підеш в музей Булґакова, бо музей «шістдесятництва» буде здаватись тобі провінційним і непривабливим.
А якось в книгарні тобі трапиться на очі самотня книга українською мовою, з дешевою обкладинкою та невідомим тобі автором, і ти подумаєш, що з літературою в нас зовсім не вийшло.
Вони завжди казатимуть тобі, що їх культура – «вєлікая», а твій Шевченко – то так, провінціал, що випадково підкорив столицю.
Ти точно подивишся кілька серіалів про Пушкіна і Єсєніна, і навіть не знатимеш, що існують Панас Мирний чи Валер’ян Підмогильний.
Потім вони зруйнують твій будинок і вигонять тебе з дому, знову вбиватимуть твоїх письменників, руйнуватимуть книгарні, церкви та бібліотеки. І ти зрозумієш, що все почалося спочатку. Тільки цього разу ти застав новий початок і можеш його усвідомити.
Консерваторії ім. Глінки і театри ім. Пушкіна – це брехня, в якій ти жив. Улюблені розповіді Чехова і пісні Висоцького – це обман, в який тебе втягнули. Але ти не застав того початку, бо народився в місті імені Кірова і вчився в школі імені Толстого.
Ти був впевнений, що це нормально, що так і має бути. Ти точно думав, що «не вийшли ми літературою», таке буває, не всім же літературам бути великими. Але ти помилявся.
Єдиною правдою, яку ти колись побачив, була та одна українськомовна книжечка серед сотень російських, яка тримала цю країну в той час, як її топили в Достоєвському.
Як тримає позиції і навалює по ворогу 79-та ОДШБр у районі Новомихайлівки.
З’їздили на покровський напрямок та поспілкувались із хлопцями з екіпажу БпЛА “Фурія” 68 ОЄБр ім. Олекси Довбуша, зокрема із командиром екіпажу “Абатом”. З цього відео ви дізнаєтесь:
Що відбувається на покровському напрямку?
Навіщо росіянам Покровськ?
Як виглядає український БПЛА “Фурія”?
Скільки ще ми зможемо втримувати Донецьку область?
Чи здатні ми зараз на контрнаступ?
Чому ми втратили Очеретине?
Чому нам важко конкурувати із “Суперкамами” та “Орланами”?
Коли буде битва за Покровськ і чи буде вона взагалі?
Сьогодні - друга річниці виходу захисників Маріуполя з «Азовсталі». 86 днів героїчної оборони Маріуполя та більше ніж два роки у полоні росіян. Вони пройшли пекло у Маріуполі, потім в Оленівці й зараз продовжують боротьбу у полоні. Понад 1900 військових з Азовсталі все ще знаходяться у неволі.
Берег колишнього Каховського водосховища вкритий мушлями, а з висохлого ґрунту проросла біла верба. Еколог Вадим Манюк розповідає, за майже рік після підриву росіянами Каховської ГЕС на 150 тисячах гектарів штучно створеної водойми нині густий ліс. Флора різноманітна: більшу територію займає верба заввишки 2,5-3 метри, водяний щавель та західний каркас. З часом, каже Вадим Манюк, кількість цих дерев та рослин зменшиться, також засіються нові види: в’яз та навіть дуб звичайний. Детальніше—у матеріалі Суспільного.
Кулеметники одного з батальйонів 58 окремої мотопіхотної бригади у вільний між бойовими завданнями час посадили городину та завели живність. Це дозволяє бійцям трохи відволіктись від окопних буднів та слугує своєрідним психологічним розвантаженням.
Кажуть, що обіцянками не наїсися. Але так говорять тільки ті, хто не вміє їх готувати. На кухні пропаганди в росії працюють кращі кулінари, які точно знають, що треба пересічному росіянину. Згадати діда, який "воював за перемогу", організувати кілька військових парадів, створити образ страшного ворога — і середньостатистичний житель росії вже готовий воювати та вбивати.
«Краплинка кожного з нас залишилась в «Азовсталі» — Андрій «Джуліан» Міхільов. Військовослужбовець, офіцер 12-ї бригади НГУ «Азов» розповідає про початок війни в Донецьку, переведення до Маріуполя, знайомство з майбутньою дружиною, плани звільнитися з військової служби, які обірвало повномасштабне вторгнення, евакуацію рідних на «Азовсталь», маріупольський драмтеатр, бої в місті та поранення. Його чотирирічний син навчився писати в бункері під час бомбардувань російської авіації. А в травні 2022-го з металургійного комбінату вийшли спочатку цивільні, серед яких були його дружина із сином, а згодом оборонці, зокрема й Андрій. Після повернення з полону «Джуліан» залишився служити в «Азові».
«Вперше в історії Збройних сил», - саме так описують операцію військові, які брали участь у форсуванні Дніпра і висадці на Лівий берег на Херсонщині. Окрім висадки десанту морпіхам 503 батальйону вдалося декілька раз переправити техніку. Перший репортаж про оборону Лівобережжя, про щоденну битву за Кринки з перших вуст та з унікальними кадрами.
Павло Казарін
Я не народжений для війни.Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.
Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.
25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.
А ще я не дивлюся телевізор.
Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.
Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.
Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.
Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.
Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.
Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.
Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.
У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.
Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча. Логіст не здійснює подвиг, коли видає за накладною майно. Діловод не схожий на Тоні Старка в момент заповнення чергового журналу. І від їхніх історій журналісти звикли відмахуватись.
Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп'ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить.
Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення "працювати в армії". Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус.
Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п'єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд.
Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.
23 травня – День морської піхоти України. 47-річний Олександр Бондаренко із Черкащини в морській піхоті – з 2016 року. Нагороджений орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів і 11 медалями. Інтерв’ю з Олександром Бондаренком про оборону Маріуполя та про те, як йому вдалося вийти живим із табору для військовополонених в Оленівці.
Оксана Забужко. Уточню, щоб за шоком і гнівом не пройшло повз увагу: Фактор-друк розбомбили рівно за тиждень до Книжкового Арсеналу - якраз, цебто, коли там спішно додруковувалися десятки видавничих новинок, як звичайно "під Арсенал".
Розбомбили прицільно, щоб цих книжок не було; щоб книжкових ярмарків у нас не було, і взагалі щоб ринку української книжки не було - чверть століття їм вдавалось його тлумити іншими методами, тепер, коли він таки почав спинатись на нозі, в хід пішли бомби й ракети. І все для того, щоб ми й далі читали російське. Таке-от "прінуждєніє к Булґакову".
Мої глибокі співчуття родинам загиблих і видавництву Vivat (хто не в курсі - друкарня належить їм). Пішла замовляти у них книжки. І вас закликаю зробити те саме - це той випадок, коли читацька підтримка значить куди більше, ніж сама тільки компенсація збитків.
Стоїмо (с).
Ukrainer
8 год ·
Із днем повелителів трьох стихій — Днем морської піхоти України!
Недарма знак на береті морського піхотинця — це поєднання меча, якоря та крил. Він символізує роботу на морі, суходолі та в повітрі. Портрети морських піхотинців зроблені під час зйомок нашого мультимедійного проєкту «Підрозділи перемоги». Тут вони в касках і капелюхах, але це точно ті люди, які в бою заслужили право на носіння берета кольору морської хвилі.
Христина Коціра
15 год ·
Письменник Володимир Вакуленко сховав свої рукописи, в яких описував російську окупацію, вдома, в садку під вишнею.
Росіяни його вбили.
Письменниця Вікторія Амеліна знайшла ті рукописи.
Росіяни її вбили.
Видавництво Vivat видало рукописи Вакуленка.
Росіяни вдарили по друкарні видавництва.
Вбили працівників.
Знищили тисячі книжок.
Розстріляне відродження 21 століття.
Вбивці ті самі.
«От так ось звикаєш до всього. Головне — ким ти у всьому цьому залишаєшся» — писав Вакуленко.
Олександр Сапронов. Спочатку вони вб’ють твоїх митців.
Заб’ють за гаражами художниць, доведуть до самогубства поетів, згноять у таборах журналістів та істориків, розстріляють священників, а музикантів змусять співати їхні пісні.
Потім вони відкриють кінотеатри, літературні школи і консерваторії. Ти будеш дивитись кіно в кінотеатрі імені Пушкіна, вчитись в консерваторії імені Глінки і слухати оперу в театрі імені Маяковського.
А ще вони завалять твої книгарні і музичні магазини своєю продукцією. Ти й не помітиш, як в тебе на книжковій поличці з’явиться «Золотая серия русской класики», а улюбленою музичною групою стане «Алиса», яка буде розривати колонки піснею про «Небо славян».
Ти будеш дивитись «Грозовые ворота» і "9 роту", ненавидіти «чеченів» і думати, що наші ніколи таке не знімуть.
Одного разу ти будеш в Києві і підеш в музей Булґакова, бо музей «шістдесятництва» буде здаватись тобі провінційним і непривабливим.
А якось в книгарні тобі трапиться на очі самотня книга українською мовою, з дешевою обкладинкою та невідомим тобі автором, і ти подумаєш, що з літературою в нас зовсім не вийшло.
Вони завжди казатимуть тобі, що їх культура – «вєлікая», а твій Шевченко – то так, провінціал, що випадково підкорив столицю.
Ти точно подивишся кілька серіалів про Пушкіна і Єсєніна, і навіть не знатимеш, що існують Панас Мирний чи Валер’ян Підмогильний.
Потім вони зруйнують твій будинок і вигонять тебе з дому, знову вбиватимуть твоїх письменників, руйнуватимуть книгарні, церкви та бібліотеки. І ти зрозумієш, що все почалося спочатку. Тільки цього разу ти застав новий початок і можеш його усвідомити.
Консерваторії ім. Глінки і театри ім. Пушкіна – це брехня, в якій ти жив. Улюблені розповіді Чехова і пісні Висоцького – це обман, в який тебе втягнули. Але ти не застав того початку, бо народився в місті імені Кірова і вчився в школі імені Толстого.
Ти був впевнений, що це нормально, що так і має бути. Ти точно думав, що «не вийшли ми літературою», таке буває, не всім же літературам бути великими. Але ти помилявся.
Єдиною правдою, яку ти колись побачив, була та одна українськомовна книжечка серед сотень російських, яка тримала цю країну в той час, як її топили в Достоєвському.
НЕОБМЕЖЕНО ПРИДАТНІ (розмови) - епізод 3 Чутлива і важлива тема. Але давайте, крім наших емоцій (так, у нас вони є, як і наші думки) спробуємо дати вам трішки аналітики і роздумів. І поглянемо, який середній вік найсильніших армій світу. Звідки взята інформація? Всі посилання нижче в описі. Демографічнний звіт МО США - https://download.militaryonesource.mi... Про підготовку до війська в Ізраїлі (від Мілітарного) - https://www.instagram.com/p/C6_BsEgoY... Рейтинг найсильніших армій Європи: https://armyinform.com.ua/2024/01/22/... Середній вік різних армій Європи від Times - https://www.thetimes.com/world/russia...