Тиждень у полоні російських військових провів мешканець Гребениківки, що на Сумщині, Анатолій Ярош. Під час окупації села російські військові прийшли до нього додому, після чого побили і вивезли на допити до росії.
Стіни цієї львівської крамнички прикрашають світлини ще не розбомбленого Маріуполя та продають рослини, які прикрашали маріупольські парки. Покупців люб’язно зустрічає пані Оксана, переселенка з Маріуполя. До Львова приїхала наприкінці березня, після трьох тижнів життя в окупації. Разом з жінкою евакуювалися діти та батько. Чоловік Оксани залишився у Маріуполі. Він боєць полку Азов, нині перебуває у полоні.
Вчора. Сьогодні. Кожного дня. Так ми звикаємо до війни. Емоції тотального нерозуміння, заперечення, люті переходять до… байдужості? Бо треба жити. Треба вигулювати собак, треба їхати на роботу, ходити за продуктами в супермаркет, який вже завтра може зруйнувати ракета.
А ввечері - лягати спати. Правда, не будучи до кінця впевненим, що ти прокинешся. Але і ці побоювання інстинкт самозбереження переведе в чорне почуття гумору. Так, в решті решт ти навчишся сміятися над власною смертю. Бо інакше - ти втратиш розум.
Так живе Миколаїв сьогодні, і кожного дня. Так живе кожне прифронтове місто. Вже 5 місяців.
Російські війська обстрілюють Нікополь вже більше місяця. «Прильоти» фіксуються кожного дня, місто зазнає значних руйнувань житлової інфраструктури. Пошкоджено також кілька великих підприємств. Є постраждалі, в тому числі і діти. Є загиблі. Обстріли здійснюються з території Запорізької АЕС: окупанти застосовують «Гради», адже вони розташовані всього в 15 км від міста. На думку очільниці пресцентру Сил оборони півдня Наталії Гуменюк, росіяни роблять це задля психологічному тиску: «Вони роблять вигляд, що контролюють місто. Адже їхньої фізичної присутності тут нема, але обстріли відбуваються постійно». В свою чергу прес-офіцер 100 батальйону ТРО лейтенант Сокур зазначає, що спроб наступу на місто з боку росіян немає. «Розташування ворога на території АЕС унеможливлює обстріли у відповідь», — каже він. «Це просто терор».
Художниця Марія Шарлай створює незвичні ілюстрації про війну за допомогою штучного інтелекту. "Я багато років займаюся ілюстрацією та текстами. Моєю улюбленою візуальною та літературною мовою був комікс. Зараз в мене відібрало мову, а руки не тримають олівець, хай навіть від айпаду. Тому зображувати війну мені допомагає нейромережа", – розповідає Марія.
І пам’ятаючи про роковини страшного 08.08.08, хочеться згадати пророчу обкладинку журналу "Тиждень". На жаль, мало хто з українців в 2008 році повірив, що наступною після Грузії буде Україна.
Мезенівка Краснопільської громади. Місцеві жителі розповідають, що росіяни зазвичай стріляють по околицях населених пунктів, але кілька тижнів тому влучили в місцеву школу та кладовище. Ми гуляємо селом та питаємо місцевих, чи звикли вони жити під постійними обстрілами. Більшість запевняє, що до цього неможливо звикнути.
— Звикнути до цих артобстрілів просто нереально. У кожному подвір’ї є погріб, але ми зараз туди не ховаємося. Спускатися вже не хочеться, але на початку всі по них сиділи. Тепер, мабуть, пересиділи цей страх, просто порівнюєш наше село з іншими містами й думаєш, та в нас ще слава богу. Лише якби гірше не було, — ділиться один з місцевих жителів.
Стати військовою Любов мріяла з дитинства. Після школи пішла до військкомату, але їй прогнозовано відмовили. Дівчина здобула історичну освіту, працювала вчителем, втім, не полишала спроб здійснити свою мрію. Зрештою, їй це вдалося. Зараз Любов служить у артилерійській розвідці та командує підрозділом.
До війни звикаєш дуже швидко. Пам’ятаю, у березні проводила розвідку з одним хлопчиною у Лисичанську. Ми працювали переважно уночі, на даху, в собачий холод. Змінювалися кожні дві години, щоб відігрітися і хоч трохи поспати. Якось під час свого чергування побачила виходи «градів». По куту виходу розумію, що гепнуть вони по нас. Кричу: «Вадим, 12 секунд!» Він підхопився, ми стали у проході, бо бігти сенсу вже не було. Перечекали, поки впадуть снаряди – вони схибили на 50 метрів – і Вадим знову пішов спати. Все це без будь-яких емоцій.
На Сумщині оперативна ситуація без змін - обстріли прикордоння з різним ступенем інтенсивності тривають. Вчора зафіксовано понад 130 прильотів, позавчора понад 200 прильотів із ствольної та реактивної артилерії, мінометів та стрілецької зброї. Натомість сьогоднішня ніч пройшла спокійно.
На жаль, вчора через обстріли росіянами села Катеринівка від осколкового поранення в шию померла 52-річна місцева жителька, яка їхала на велосипеді по населеному пункту.
Що гірше — «Іскандер» чи С-300? Чому Росія застосовує протиповітряні ракети С-300 для ударів по землі? Чому саперам доведеться спалити, буквально — знищити вогнем стиглі поля фермерських господарств північних та східних районів Харківщини? Які міни знаходять піротехніки на землях харківських агропідприємств? — інтерв’ю Ігоря Овчарука, сапера, начальника частини гуманітарного розмінування.
Коли питаєш: "За що ти воюєш?", перше, що чуєш: "За майбутнє своїх дітей". Щоб вони росли вільними людьми у квітучій країні. Щоб їм більше ніколи не довелося шукати порятунку від ворожих ракет на чужині. Щоб у їхньому житті не було страху перед жахіттями війни. Саме про це вірш бійця 68 окремої єгерської бригади ЗСУ Павла Вишебаби "Доньці".
Тиждень у полоні російських військових провів мешканець Гребениківки, що на Сумщині, Анатолій Ярош. Під час окупації села російські військові прийшли до нього додому, після чого побили і вивезли на допити до росії.
Стіни цієї львівської крамнички прикрашають світлини ще не розбомбленого Маріуполя та продають рослини, які прикрашали маріупольські парки. Покупців люб’язно зустрічає пані Оксана, переселенка з Маріуполя. До Львова приїхала наприкінці березня, після трьох тижнів життя в окупації. Разом з жінкою евакуювалися діти та батько. Чоловік Оксани залишився у Маріуполі. Він боєць полку Азов, нині перебуває у полоні.
Lala Tarapakina разом з Igor Chava і Andrii Gorb.
ЯГІДНЕ, Чернигівщина.
маленький очерк про життя.
липень 2022
Той самий підвал середньої школи, де російська армія тримала в заручниках мешканців села.
В школі був російський штаб.
Звідси вони обстрілювали Чернигів.
Їх не обстріляли у відповідь жодного разу.
Наш провідник - Влад, 17 років.
Це дорослий врівноважений чоловік, частина "менеджменту підвалу".
Завдяки, в тому числі, йому, більшість людей вижила.
Далі - як завжди, мої #осколки
***
ЦИФРИ
З 2 березня по 1 квітня в підвалі було замкнено та окуповано 337 людей, з них - 51 дитина.
Молодшій дитині було 2 тижня.
11 людей загинуло від удушшя.
Як вони розміщувалися:
Підвал складається з 6 кімнат та коридора.
Ми приблизно проміряли.
Кількість людей в кожній кімнаті писали самі заручники - на косяках дверей.
В кімнаті 8 метрів кв перебувало 19 людей (в тому числі - 9 дітей)
В кімнаті 10 метрів - 28 людей (в тому числі - 5 дітей)
В кімнарті 20 метрів - 37 людей (в т.ч. 9 дітей)
В кімнаті 75 метрів квадратних перебувало 136 людей (8 дітей з них)
Там були й собаки, їх кількість невідома.
***
В селі стояли етнічні руськи та етнічні тувинці.
Всі вони - росіяни.
Тувинці з руськими НЕ товаришували.
Вони були ворогами, та ненавиділи один одного, намагаючись не перетинатися.
Тувинці постійно користувалися наркотою у вигляді "бульбулятора".
Руські роздавали полоненим пропагандистські газети.
І те, і те - наркота.
Росіяне вірять в паралельний всесвіт крізь будь яку наркоту.
***
Вони випускали з підвалу людей.
На 10-15 хвилин на день.
Відпускали з супроводженням "на хвилинку забігти додому по ліки".
Їжу готували по черзі, на вогнищі поруч з входом у підвал.
***
Люди в підвалі намагалися зробити так. щоб вижили діти.
Вижили та не збожеволіли.
Малюнки на стінах - про це.
Малювати, займатися, вчитися, співати, читати - всі ці слова про те, як мешканці села намагалися вберегти своїх дітей.
***
Російська армія відійшла 29 березня.
Відступаючи, вони підперли двері у підвал спортивним конем.
Люди зрозуміли, що росія відійшла по незвичній тиші та пробили собі шлях до сонця.
31 березня увійшли наші.
До 1 квітня люди поверталися до свого підвалу ночувати, бо боялися покидати місце, де змогли вижити.
Коли прийшли наші, люди, переважно, ридали. намагалися обійняти військових.
Основне слово визволення - вдячність.
Ще одне - "нарешті".
***
На другому та третьому поверсі школи був російський штаб.
З туалетом в кабінеті директора.
З простроченою їжею у трьохлітрових банках.
Зі срачем всюду, де б вони не були.
На першому поверсі був дитячий садочок.
Там. на дитячих ліжках, вони і спали.
***
- А вони мене запитують - какой это город? Відповідаю, що то не город, то село. Село Ягідне.
А вони знущаються та не вірять.
В смысле село? Тут дороги везде, магазины, школа и туалеты. Город какой, говори??
***
Мешканці ще не оговталися.
Це можна побачити по сірим обличчям, чорним хусткам та тому, що в підвалі та школі не прибрано.
Люди не можуть повертатися сюди.
Люди не хочуть чути про меморіал.
Люди хочуть забути назавжди, ніколи не повертатися в березень.
***
Висновок такий.
Люди по всій Україні не бояться за себе.
Тільки за близьких та за родину.
Їм чхати на компенсації за загиблих.
Вони хочуть бачити поруч своїх.
Вони хочуть, щоб було де жити та це була їх власна теріторія.
Люди хочуть ніколи не мати змогу бути героями.
Дякую кожному українцю, який не планував бути героєм та став ним.
Неймовірні світлини з підвалу - Andrii Gorb
Про життя в Миколаєві від Костянтина та Влади Ліберових.
Вчора. Сьогодні. Кожного дня. Так ми звикаємо до війни. Емоції тотального нерозуміння, заперечення, люті переходять до… байдужості? Бо треба жити. Треба вигулювати собак, треба їхати на роботу, ходити за продуктами в супермаркет, який вже завтра може зруйнувати ракета.
А ввечері - лягати спати. Правда, не будучи до кінця впевненим, що ти прокинешся. Але і ці побоювання інстинкт самозбереження переведе в чорне почуття гумору. Так, в решті решт ти навчишся сміятися над власною смертю. Бо інакше - ти втратиш розум.
Так живе Миколаїв сьогодні, і кожного дня. Так живе кожне прифронтове місто. Вже 5 місяців.
Російські війська обстрілюють Нікополь вже більше місяця. «Прильоти» фіксуються кожного дня, місто зазнає значних руйнувань житлової інфраструктури. Пошкоджено також кілька великих підприємств. Є постраждалі, в тому числі і діти. Є загиблі. Обстріли здійснюються з території Запорізької АЕС: окупанти застосовують «Гради», адже вони розташовані всього в 15 км від міста. На думку очільниці пресцентру Сил оборони півдня Наталії Гуменюк, росіяни роблять це задля психологічному тиску: «Вони роблять вигляд, що контролюють місто. Адже їхньої фізичної присутності тут нема, але обстріли відбуваються постійно». В свою чергу прес-офіцер 100 батальйону ТРО лейтенант Сокур зазначає, що спроб наступу на місто з боку росіян немає. «Розташування ворога на території АЕС унеможливлює обстріли у відповідь», — каже він. «Це просто терор».
Охоронці українського неба. Світлини від 831 бригади тактичної авіації.
"Якби лелеки могли говорити.." Фото Сергій Гудак.
За куленепробивним жилетом українського воїна ховається ще один захист – малюнок доньки, який охороняє його від росіян. Фото Arsen Petrov.
93-тя ОМБр Холодний Яр та їх чотирилапі побратими.
Художниця Марія Шарлай створює незвичні ілюстрації про війну за допомогою штучного інтелекту. "Я багато років займаюся ілюстрацією та текстами. Моєю улюбленою візуальною та літературною мовою був комікс. Зараз в мене відібрало мову, а руки не тримають олівець, хай навіть від айпаду. Тому зображувати війну мені допомагає нейромережа", – розповідає Марія.
Харків. Так виглядає "дружба народів" на вулиці Дружби народів.
43-тя окрема артилерійська бригада імені гетьмана Тараса Трясила. Репортаж про "богів війни" з самої передової.
Традиційне фото в соняхах в 2022 році виглядає так. Світлина Ігор Фльорко.
І пам’ятаючи про роковини страшного 08.08.08, хочеться згадати пророчу обкладинку журналу "Тиждень". На жаль, мало хто з українців в 2008 році повірив, що наступною після Грузії буде Україна.
Фоторепортаж з сумського прикордоння від місцевих журналістів. Як це - жити за 7 кілометрів від кордону.
Мезенівка Краснопільської громади. Місцеві жителі розповідають, що росіяни зазвичай стріляють по околицях населених пунктів, але кілька тижнів тому влучили в місцеву школу та кладовище. Ми гуляємо селом та питаємо місцевих, чи звикли вони жити під постійними обстрілами. Більшість запевняє, що до цього неможливо звикнути.
— Звикнути до цих артобстрілів просто нереально. У кожному подвір’ї є погріб, але ми зараз туди не ховаємося. Спускатися вже не хочеться, але на початку всі по них сиділи. Тепер, мабуть, пересиділи цей страх, просто порівнюєш наше село з іншими містами й думаєш, та в нас ще слава богу. Лише якби гірше не було, — ділиться один з місцевих жителів.
Стати військовою Любов мріяла з дитинства. Після школи пішла до військкомату, але їй прогнозовано відмовили. Дівчина здобула історичну освіту, працювала вчителем, втім, не полишала спроб здійснити свою мрію. Зрештою, їй це вдалося. Зараз Любов служить у артилерійській розвідці та командує підрозділом.
До війни звикаєш дуже швидко. Пам’ятаю, у березні проводила розвідку з одним хлопчиною у Лисичанську. Ми працювали переважно уночі, на даху, в собачий холод. Змінювалися кожні дві години, щоб відігрітися і хоч трохи поспати. Якось під час свого чергування побачила виходи «градів». По куту виходу розумію, що гепнуть вони по нас. Кричу: «Вадим, 12 секунд!» Він підхопився, ми стали у проході, бо бігти сенсу вже не було. Перечекали, поки впадуть снаряди – вони схибили на 50 метрів – і Вадим знову пішов спати. Все це без будь-яких емоцій.
На Сумщині оперативна ситуація без змін - обстріли прикордоння з різним ступенем інтенсивності тривають. Вчора зафіксовано понад 130 прильотів, позавчора понад 200 прильотів із ствольної та реактивної артилерії, мінометів та стрілецької зброї. Натомість сьогоднішня ніч пройшла спокійно.
На жаль, вчора через обстріли росіянами села Катеринівка від осколкового поранення в шию померла 52-річна місцева жителька, яка їхала на велосипеді по населеному пункту.
Що гірше — «Іскандер» чи С-300? Чому Росія застосовує протиповітряні ракети С-300 для ударів по землі? Чому саперам доведеться спалити, буквально — знищити вогнем стиглі поля фермерських господарств північних та східних районів Харківщини? Які міни знаходять піротехніки на землях харківських агропідприємств? — інтерв’ю Ігоря Овчарука, сапера, начальника частини гуманітарного розмінування.
Коли питаєш: "За що ти воюєш?", перше, що чуєш: "За майбутнє своїх дітей". Щоб вони росли вільними людьми у квітучій країні. Щоб їм більше ніколи не довелося шукати порятунку від ворожих ракет на чужині. Щоб у їхньому житті не було страху перед жахіттями війни. Саме про це вірш бійця 68 окремої єгерської бригади ЗСУ Павла Вишебаби "Доньці".
Тільки не пиши мені про війну,
розкажи, чи є біля тебе сад,
чи ти чуєш коників і цикад
і чи повзають равлики по в'юну.
Як у тих далеких від нас краях
називають люди своїх котів?
Те, чого найбільше би я хотів,
щоб не було суму в твоїх рядках.
Чи цвіте там вишня та абрикос?
І якщо подарують тобі букет,
не розказуй, як бігла ти від ракет,
розкажи, як добре нам тут жилось.
Запроси в Україну до нас гостей,
всіх, кого зустрінеш на чужині,
ми покажемо кожному по війні,
як ми вдячні за спокій своїх дітей.