Тур - Ретур и иш отличный сервис

Stella24

Туристично - паломницька група (17.07.08 - 1.08.08) висловлює щиру подяку керівнику групи Ніколаєвій Богдані за гарно проведений час, організовані екскурсії та людяне ставлення до туристівю
Від щирого серця дякуємо водіям Пшеничняку Миколі та Шмілику Петру, які безпечно перевозили нас по території всієї Європи, задовільняли всі наші примхи, при цьому невідстаючи від складеного фірмою маршруту.
Також дякуємо Коцан Юлі за належне оформлення наших документів, працюючи в неробочий час та за терпіння до нас усіх.

О, прекрасній "Тур - Ретур",
Як же вразив нас Ваш тур,
З вами ми були два тижні,
Два прекрасні і величні.

По Європі мандрували,
Різні чуда повидали,
Всі країни ці чудові,
Різнобарвні, кольорові.

Велич Відня нас вражає,
Будапешт "Токай" качає,
А Венеція - це пані,
Гандольєри, хоч до рани.

О, Монако, дивний край,
Вілли там, і яхтам рай,
Фатіма і Лорд святі,
Відпустили всі гріхи.

А Мадрид - це просто клас,
Згадуєм готель не раз.
Приїхавши в Лісабон,
Ми попали наче в сон.

Вежа, Арка, Нотр Дам,
Це Париж - ми скажем вам,
Це величний диво край
І у ньому справжній рай.

Прага... майжа все як в нас,
Сумувать будем не раз.
Казку ви подарували,
Пів європи показали.

На півсвіту ще є гроші,
Лиш би тури нам хороші.
Ми до вас ще завітаєм,
Всі мандрівки подолаєм.

recors

Мандрівка до Полярного кола
або розповідь про невтрачений шанс
Завжди хотіла побачити Фінляндію. Дві речі особливо ціка¬вили мене у цій країні: по-перше, з дитинства страшенно хо¬тілося глянути на таємничу Лапландію, де мешкають Санта Клаус (добрий дідуньо з білою бородою і в червоній шубі, схожий на нашого Миколая) і Північний Олень з моєї улюбленої казки про Снігову Королеву; по-друге, не давала спокою думка, як виглядає країна, історична доля якої склалася так, як могла б скластися доля України, якби у 1918-1920 роках вона пішла іншим шляхом....
І ось така нагода трапилася. Микола Шевчук — керівник турис¬тичної агенції «Тур-Ретур» — людина творча і непосидюча, запро¬понував новий, як для Львова, туристичний маршрут: через Поль¬щу до Латвії та Естонії (з екскурсіями у Ризі й Талліні), а звідти — паромом до Гельсінкі і далі на північ - до Полярного кола. Зустріти Новий рік у Лапландії — романтика! Так думали окрім мене ще 90 осіб: зі Львова, Києва, Івано-Франківська, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Червоної рада. Тим паче, що й вартість путівки була дуже демократична.
Паром, що мав доправити пас із Талліна до Гельсінкі, — величез¬ний, на декілька палуб, мимоволі напрошується порівняння з «Ти-таніком», яким ми його побачили в однойменному фільмі Кемеро-на. Кафе, бари, ресторани, мага¬зини і два великі музичні салони з живою музикою. На відкритій па¬лубі жорсткий грудневий вітер не дозволяє затриматися довше п'яти хвилин, тому більшість пасажирів розташувалися на зручних м'яких канапах музичних салонів. Ор¬кестр грає незвичні для нашого вуха мелодії, і декілька пар пряму¬ють до танцювального майданчи¬ка. І тут моє перше здивування й залюбування фінами: на перший погляд, не дуже привабливі й вай¬луваті за статурою, вони танцю¬ють настільки легко й невимуше¬но, що за якихось півгодини мені вже здасться, що ці люди дуже ви¬тончені й симпатичні.
За три години бачимо вогні Гельсінкі. Саме слово «Гельсінкі» для мене тісно пов'язане з тими часами, коли вдома впівголоса го¬ворили про Українську Гельсін¬ську групу (до якої належав мій світлої пам'яті батько).
Мандрівка вечірнім містом. Гід перемежовує розповіді про архітектурні пам'ятки Гельсінкі з історичними екскурсами. Досить часто в розповіді зрииас прізви¬ще Маннергейма. Мимоволі про¬ймаєшся повагою до людей, які так шанують свою історію. І не лише історію. За твердженням ав¬торитетного лондонського агент¬ства «Вільям Мерсер», Гельсінкі є екологічно найчистішим містом Євросоюзу. Влада Фінляндії, роз¬виваючи постіндустріальну еко¬номіку, дбає і про збереження природи. 1 не лише в столиці, уче¬ні Йсльського та Колумбійського університетів, дослідивши індекс екологічної стійкості 142 країн сві¬ту, назвали Фінляндію екологічно найчистішою країною світу.
Гельсіикі є столицею Фінлян¬дії лише з 1812 року. Готичних шедеврів як у Прибалтиці тут не побачиш, але те що є, настільки доглянуте, що знову хочеться схи¬лити голову перед фінами.
Гід розповідає про те як важ¬ко було, коли за грабіжницькою угодою 1947 року держава муси¬ла сплатити Росії 300 мільйонів доларів. Але то була плата за не¬залежність і паски затягнули всі, незважаючи на ранги. Пощастило фінам з Маннергеймом...
...Незчулася, як перестала слу¬хати гіда... Раднарком РРФСР офі¬ційно визнав повну державну не¬залежність України і Фінляндії в один і той самий день — 31 грудня 1917 року. Але то зовсім не означа¬ло, що Росія сі іравді хоче будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах рівноправ¬ності та невтручання у їхні спра¬ви. Двом молодим державам дове¬лося вести криваві війни за неза¬лежність. «Маленька» різниця по¬лягає лише в тому, що Фінляндія ту війну ви фала набагато швид¬ше. Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному розташуванні, національному ха¬рактері і т. д., обидві країни висту¬пають одна для одної своєрідним дзеркалом — що було б, якби і в нас зреалізувався цей шанс, якби Україна іце у 1918-1920 роках піш¬ла іншим шляхом... Але історія, на жаль, не знас умовного способу. Україна боролася за незалежність набагато довше, ніж Фінляндія. З огляду на останні події довкола російського гачу, видається, що ця боротьба ще не закінчилася. Варто, мабуть, людям, які задекларували свій статус, як провідники україн¬ської нації, згадувати уроки історії та проводити історичні паралелі. І вже цілком не зайве пригадати слова видатного державного діяча Фінляндії Kapj іа-Густафа-Еміля фон Маннергейма: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: не¬згода у власних лавах є смертель-нішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іно¬земним загарбникам. Фінський народ показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настіль¬ки, наскільки це взагалі можли¬во, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля».
**-J 1 січня 1995 року Фінляндія є членом Євросоюзу. Серед євро¬пейських сусідів у Фінляндії зараз найвищий рівень життя. Проте тут не побачиш крикливої розко¬ші. Високий рівень проявляється перш за все у рівні державного забезпечення громадян: цс без¬коштовна середня й вища освіта, безкоштовні шкільні підручники й харчування (при цьому батьки замовляють меню для дитини), це висока якість продуктів харчуван¬ня, це, зрештою, відчуття безпеки і впевненість, що все, що робиться в державі, — робиться правильно. Проїжджаємо повз будівлю, де засідас вищий орган виконавчої влади Фінляндії — Державна Рада на чолі з Прем'єр-міністром. І Іаша гід з гордістю повідомляє, що туди може зайти кожен, хто хоче. Не виникає проблеми в тому, щоб поспілкуватися з міні¬стром чи з самою прсм/єркою. Зараз Фінляндією правлять жін¬ки — і Президент країни, і Прем'єр-міністр. До речі, Фінляндія — пер¬ша в світі держава, де жінки отри¬мали виборче право. Покидаємо Гельсінкі з легким сумом, бо по¬бачили лише невеличку часточку, але кінцева мета нашої подорожі — Лапландія, а до неї ще майже тися¬ча кілометрів.
Траса в основному проходить через ліс, час до часу проїжджаємо повз невеличкий хутір чи містеч-ко з одноповерховими будинками. Міста в Фінляндії маленькі, ніби загублені в лісі, — кожне місю оточують багатокілометрові ліси з ялин та сосен, а поміж ними білі люстерка замерзлих озер. Відстань між містами також невелика: доро¬га від одного фінського міста до ін¬шого займає годину, а то й менше. Зате їздити можна що вдень, що вночі — траса прекрасно освітлена. Мешкати ми маємо поблизу містечка Посіо, у 150-ти кіломе¬трах від столиці Лапландії Рова-ніємі. Але дорогою до Посіо, в міс¬ті Рануа с полярний звіринець. Ну як не заїхати, тим більше, що по¬ловина групи — школярі.
Погода пречудова. Рідкісний у цих краях сонячний день. Сніг скрипить під ногами, виблискує на вітах сосен. Небо в блакитних, nacrej і ьно-рожевих і жовтих тонах. Звіринець облаштований скоріше як парк. Тварини живуть в умовах, максимально наближених до при¬родних. Немає того відчуття, яке з'являється в інших зоопарках, що тварини тут страждають. У фінів взагалі фантастично бережливе ставлення до навко¬лишнього середовища. Звідси, мабуть, дуже гармонійне співісну¬вання природи й людини (напри¬клад, білки, чайці, їжаки — звич¬не явище для парку в центрі Гель¬сінкі). Забігаючи наперед, скажу, що готель, де ми мешкали оточу¬вав ліс із тисячами ялин і соєен у ньому. Здавалося б, що може бути простіше, ніж зрубати одну і при¬красити її на І Іовий рік. І платити нічого не треба. Але фіни мис¬лять по іншому — вони бережуть кожне дерево. Тому Новий рік ми зустрічали біля дуже гарної але синтетичної ялинки, і для про¬мислових потреб вони купують деревину в Росії, а свої ліси бере¬жуть. З гіркотою пригадую обли¬сілі Карпати.
На жаль, дуже швидко темніє і мусимо покидати зоопарк. Готель, вірніше хостел, де маємо мешкати — дві деревяні будівлі — примі¬щення колишньої школи. Влас¬ники — представники корінних мешканців Лапландії саамів, яких залишилось приблизно шість з по¬ловиною тисяч осіб, здебільшого в північних районах. У сім'ї четверо дітей. Двоє старших вже студен¬ти: син Міка студіює економіку, а донька Лена — туристичний біз¬нес. Молодші син і донька — шко¬лярі. Щоранку шкільний автобус возить їх на навчання за декілька десятків кілометрів. Але зараз в усіх канікули — тому і старші, й молодші допомагають батькам приймати туристів, бо це бізнес родинний. Окрім того, сім'я мас коров'ячу ферму І все обходять
своїми силами. У Фінляндії це можливо, бо вся країна схожа на велетенський, добре підлагодже¬ний годинниковий механізм: ав¬тобуси приходять у призначений час, сніг прибирають вчасно, все робиться швидко й непомітно. Л ще Фінляндія — дуже тиха і спо¬кійна: ніде не ночуєш гучних го¬лосів, люди ввічливі й відкриті. Практично всі володіють англій¬ською (молодь, звичайно, краще), тому не відчувається дискомфор¬ту при спілкуванні, як, приміром, в Угорщині.
Ч_Удна ситуація примусила нас ще більше шанувати цих людей за їх повагу до закону. Увечері, по приїзді, Міка приніс нам ан¬кети і попросив заповнити. Ми зі своєю звичною розхлябаністю усе відклали на исвизпачеие «по¬тім». Зранку Міка знову стояв під дверима і питав про анкети. Але хто б цим займався, якщо попе¬реду подорож до Санта Клауса і, взагалі, надворі чудовий зимовий день, на календарі 31 грудня, а за¬втра — Новий рік. Ми знову зне¬хтували цим проханням. Ллс біля дверей автобуса, який мав нас до¬правити до Рованіємі, знову по¬бачила Міку. Він чемно нагадав нам, що треба заповнити анкети, бо за законом батько мусить пода¬ти їх до поліції не пізніше, як сьо¬годні. Те, що фактично уже настає Новий рік, нічого не міняє в звич¬ному ритмі обов'язків та правил, і ми це усвідомипи. Можливо тому Фінляндія — одна з тих держав, де серед ночі не страшно опинитися наодинці на околиці міста або чекати автобуса на безлюдній дорозі. До речі, зупинки ці чудово обладнані. Дух безпеки настільки передався нам, що від'їжджаючи з готелю на екскурсію, ніхто й не подумав зачиняти двері. Розпо¬відають, що в поїздах, які курсу¬ють між містами, можна спокійно залишати сумки на полиці і йти займатися своїми справами — їх ніхто не рушить.
Віддали господарям анкети і з полегшенням вирушили до Ро-ваніємі — столиці Лапландії. Ще раз пересвідчуємося, що Лаплан¬дія — найекзотичніша частина Фінляндії. Вона, як країна в кра¬їні, тут багато що сприймається по-іншому, ніжу решті Фінляндії. Що ближче до Полярного кола, то менше поселень, природа дика й первозданна — гори, річки, озера, соснові ліси. Віля траси спокійно ходять олені. В річках багато риби, вода в них практично питна, у лі¬сах повно всілякої дичини. Закон країни гарантує кожній людині право перебувати будь-де на воді чи на суші, навіть якщо ця тери¬торія є чиєюсь приватною власніс¬тю, а цс означає, що можна вільно збирати гриби чи ягоди у місцях, де дозволено пересування.
Перед Ровапісмі — найбільша в Фінляндії ріка Кемійокі, гори з чудовими лижними й санними трасами. Рованісмі, на перший погляд, не дуже відрізняється від решти міст Фінляндії. Сучасні кольорові невисокі бідівлі в стилі хай-тек нагадують конструктор Lego. Але варто зайти в сувенір¬ну крамничку, і зразу ж стає зрозуміло, що казка поряд.
Теплі, ручної роботи шапки й рукавиці, оленячі роги, іграшкові Санта-Клауси, листівки й подуш¬ки з пейзажами Лапландії — і у всьому дух доброї качки, а не де¬шевої синтетики.
За 5 кілометрів від Рованіємі на самому Полярному колі — ее* лиіце Санта Клауса. Тут лише його офіс і пошта, а мешкає він на горі, яка зветься Корватуптурі (Велике Вухо) в 170-ти км від Рова-нісмі. Селище Санти з'явилося на карті Лапландії у другій половині 20-го століття з легкої руки дру¬жини американського президента Рузвельта — Елеонори Рузвельт, яка в 1950 році відвідала Ровані-ємі. З однієї дерев'яної хатини виросло казкове селище з усіма атрибутами, які належить мати в таких місцях: гноми, тролі, ліхта¬рики, льодяні гірки й печери, усе таке барвисте, таке симпатичне, що за деякий час уже перестають дратувати відверто бутафорні де¬корації довкола Санта Клауса. Пе¬редсвяткова ейфорія поширюсть-ся як вірус. Найбільше тішаться діти. їм подобається все: і Санта, і сувеніри, і хуртовина. За декілька годин — Повий рік. Якщо вірити приказці, що, як Новий рік зу¬стрінеш, так його і проживеш, то 2009-й буде для нас наповненим світлими казковими подіями.
Новий рік зустрічали всі разом з феєрверками, сауною і «купан¬ням» в кучугурах снігу. На столах, окрім інших смаколиків, запечена форель, тушковане м'ясо з журав¬ли новою підливою і пампушки. Благословенна лапландська кух¬ня: смачна і здорова.
Фіни, взагалі, дуже дбайливо ставляться до свого здоров'я. Лю¬бов до спорту іірищеплюють з ди¬тинства. На його розвиток держава виділяє 70% зі свого бюджету! Фіз¬культурою захоплюються всі, осо¬бливо люблять лижі. Традиційно у лютому більшість мешканців Фінляндії від малого до старого їдуть в Лапландію на лижні кані¬кули. Проте, коли 31-го грудня здійнялася страшна хуртовина, ми дуже засумнівалися в реальності цього плану. З гіркого українського досвіду знаємо, що в таких випадках дороги почнуть розчищати щонайшвидше 3-го січня, уже змирилися з тим, що катання на екзотичних оленячих упряжках «пролітас». Поділилися своїми побоюваннями з власни¬ком готелю. Він не зразу зрозумів, про що йдеться, а зрозумівши, страшенно здивувався: «Як це мо¬жуть не розчистити дороги? Гак не бувас». Тепер дивувалися ми. І по-доброму заздрили. Отже, до оленячої ферми доїхали без при¬год близько другої години дня за нашими мірками і вечора — за лапландськими. Вже почало суте¬ніти. Але тим казковішим усе ви¬глядало. Лхтарики обабіч дороги, ліхтарики на деревах, дерев'яні будиночки поміж сосен і ще одна велика будівля у формі чума з відкритим вогнищем посередині й столами по колу. Миловидна жінка в національному одязі час¬тує чаєм і кавою (правда, па каві фіни цілком не розуміються). Хто гріється біля вогню (а надворі вже -20°), хто катається на так званих оленячих упряжках — пластикові санки застелені хутром, які тягне олень. З одного боку — краса не¬ймовірна, бо їдеш засніженим лі¬сом, поміж деревами вигулькують і знову ховаються ліхтарики, а ти сидиш вкрита хутром і милуєшся усім цим. А з іншого боку — стра¬шенно шкода тваринку, яка ви¬глядає такою тендітною і беззахисною. Можливо, це мені лише здалося.
Олені в Фінляндії — націо¬нальна гордість і невід'ємна част¬ка природи Лапландії. Це одна з найулюбленіших північних тва¬рин. В Лапландії оленів налічу¬ється понад 200 000 голів. Корінні мешканці Півночі — самі — приручили рогатих краснів ще в давні часи. Ці люди мають в го¬рах свої хутори. В одному хуторі мешкає одна родина, яка займа¬ється оленячим промислом. Вона приїжджає сюди навесні й живе до осені. Взимку самі живуть в містечках і нічим не відрізняють¬ся від решти населення — корисно унікальний. Лише самі ма¬ють право продавати м'ясо і роги оленів. Роги збувають в Японію. Східні медики вміють готувати з них ліки від імпотенції. Самі розмовляють своею мовою і де¬кілька років тому домоглися, щоб її вивчали в школах.
Друге січня — час рушати до¬дому. Надворі вже мінус 25, але ди¬хати легко. Господарі прощаються з нами як з родиною. Фотографу¬ємося на згадку. Кажуть, що наші світлини відтепер будуть прикра¬шати стіни хостелу — ми ж перші українці, з якими вони спілкува¬лися. Але як тільки в березні починає світліша¬ти, вони вирушають збирати оле¬нів. Сідають на міні-трактори, бе¬руть зі собою кількох собак і їздять по території свого хутора — а це десятки кілометрів — і зганяють тисячі оленів за огорожу на фер¬мі. Тиждень тварин тримають за огорожею, маркують їм вуха, щоб знати, який приплід і скільки за¬гинуло, а потім відпускають. У кожного власника свій маркуваль¬ний знак, щоб не сплутати свого оленя з сусідськими. Ця традиція існує з давніх часів і передасться від батька до сина, й ніхто чужий цим займатися не може. Державі не належить жоден олень. Єди¬не, що робить держава, — і іе нові огорожі в горах і розмітку хуторів. Цей бізнес дуже вигідний, тому повертаємося. Позаду овіяна ореолом романтики Лапландія. В душі теплі спогади про друж¬ню працьовиту родину Насправді, радість від того, що, хай за тися¬чі кілометрів, але можна відчути справжню зиму з морозом і хурто-виною... Ніби все чудово: північну романтику відчули, жодні дорож¬ні пригоди не зіпсували настрою, група зібралася досить дружна й організована, одним словом, мандрівка вдалася. І все ж якийсь маленький «хробачок» точить, не дає спокою. Думками повертаюся на хутір Анієнлома. Цікаво, як би сьогодні виглядав хутір на Волині чи Поліссі, коли б тоді, у 1918-1920 роках... А не, історія, як відомо, не знає умовного способу.
Надія УХАНСЬКА, наш спеціальний кореспондент

csisztonikol

Уважаемые maximka23, nadia777 и recors. Если кому то небудь было бы интересно, я думаю могли бы и сами прочитать на :
http://www.lysty.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=21&Itemid=34
На сайте хотя бы без грамматических ошибок.

Тур - Ретур и иш отличный сервис

Войти

Разделы